Осінь. Листи. Переписка з Янголом. Лист 1

Сьогодні я пишу листа ні до кого. Я просто пишу листа. Мені просто добре, і хочеться, щоб комусь після цього листа також просто стало добре.

Безхмарне небо, легкі дотики ще теплого лагідного вітру і золото призахідного сонця вселяють почуття затишку і спокою. Водночас – бажання обернутися на зморщений пожовклий листок і полетіти за отим вітром. Минвти старі вузенькі вулички, що такі рідні серцю, леліти над низькими будинками... а загалом – просто нестися між хвиль, затопленого золотом, міста інавіть втонути в них, аби лишень не покидати його.



Так мило їхати в таку пору автобусом. Замучені похмурі обличчя, виїжджаючи із затінку, осяює радсним промінням, і, самі того не помічаючи, люди усміхаються... Частіше б. І гарно, якби до когось, а не лише до себе.

А взагалі, я не знаю, для чого списую ці листки, виливаючи коктейль власних емоцій. Мені байдуже, в чиї руки потраплять сторінки моєї душі. І чи потраплять взагалі. Проте, найбільш ймовірно, що цей лист повернеться назад до мене. І не варто надто суворо судити поштаря – чи мало таких божевільно самотніх, як я?

Я сказала самотніх? От божевільна. Я не самотня. Просто сама. А хочеться бути з Ним. Не люблю цих сопливих тем. Але, як не крути, основний саундтрек життя часто таки таки ліричний.

Третій день холодно. Незвично різко небо затяглось похмурістю. Коли розбавиш міцний холодний триденний чай молоком виходить дуже химерний колір – колір сьогоднішнього неба. І поряд зі всією похмурістю мені стає нахабності мати різко контрпстуючий з нею настрій. Нехай не зовсім сонячно, але й не звичний для такої пори - депресивний.

Хіба не прекрасно дивитися вгору і не опускати погляд від різкого болю, засліплених сяйвом, очей? Коли можна безболісно тонути в небі, водночас, танучи у власних роздумах?

Яка цінність в хвилинах, коли життя людини – лише один спалах чиєїсь надмогутньої фантазії? Кожен із нас проживає мить із бездонної пригоршні часу. І чомусь кожен намагається відшукати якомога більше пилинок у сяйві спалаху своєї миттєвості. Тому спадає на думку, що людина – найнещасніше з усіх створінь.

Бувають такі секунди, які назавжди запам’ятовуються, бо саме впродовж тих секунд народжується незвичне відчуття – наскрізьна пронизуюча вдячність. Це не та стандартна, що виражається після кожного обіду, не та «потрібна», коли хтось виручив, не та звична і несвідома, прищеплена мамою-татом змалку, не завчена. Це вдячність, що проймає до сліз. Вдячність за вміння бачити.

Вона прокидається наприклад коли помічаєш з-посеред натовпу в кінці перпендикулярної вулиці покинуте кошеня. Йдеш, пробиваєшся через обурливі лайки до тієї грудочки тамованого болю, щоб просто пригорнути і зігріти. І коли вусата мордочка ховається за твій шалик, лоскочучи шию, лапки чіпляються кігтиками за тканину і так пошарпаного життям плаща... так якомога міцніше. Для певності, що цього разу вже точно не покинуть. То от тоді й виникає та вдячність. Просто, бо зумів побачити і відчути, не відштовхнути, не зігнорувати.

Або коли серед примітивних беззмістовних бігбордів бачиш перший, може єдиний, який проймає до сліз.

Я, певне, сентиментальна, втім ця риса має свої переваги.

Маріанна Піцишин

Додано - 20-04-2008

Додати коментар