Багатоликий плагіат

Пишучи цю статтю я відчуваю себе злочинцем. На столі зараз стоїть кримінальний кодекс, збірник українського законодавства, етимологічний словник, а в браузері відкриті Інтернет-сторінки, дані з яких я збираюсь використовувати. А ще пригадую те, що колись прочитав в інших авторів і що також збираюсь безсоромно використати. Тобто, з відомих мені уривків, підкоривши їх моєму задуму і узгодивши з основоположною ідеєю, я збираюсь зробити те, що потім буду називати СВОЄЮ статтею. Виходить, що я плагіатор?

Відповісти на це запитання насправді не так легко. Саме слово “плагіат” походить від латинського plagio – що означає “викрадаю”. В римському праві plagium – позначало злочинний продаж вільної людини в рабство, яке каралося шмаганням батогом. Зміст цього юридичного поняття добре відображає саму суть того, що ми називаємо плагіатом. От тільки тепер продають не людей, а ідеї, які називають своїми власними.

Одразу ж слід зазначити, що саме поняття плагіату досить розмите. Ми не будемо розглядати юридичний зміст цього поняття, бо тоді б Шекспіра, Дюма-батька, Мольєра та багатьох інших класиків довелося б покарати згідно чинного законодавства. Спробуємо все ж розібратися з тим, що таке плагіат і як його уникнути.

Є сенс вважати об’єктом плагіату не ідею, а її оформлення. Багато кінострічок та художніх творів несуть дуже мало нового в сюжетному плані, але вносять нові відтінки почуттів, по-іншому розкривають тему, виводять на передній план інших персонажів і т.д. Все це дає нам підстави вважати, що перед нами саме “твір”, а не чергове перелицювання. 

Уникнути плагіату важко. Ми користуємося мовою, залишеною нам у спадок предками, крутимося в певному середовищі, читаємо, слухаємо, дивимося, зрештою, живемо в конкретній історичній епосі – і все це разом творить нас. Якщо розібратися, то кожна окрема творчість це лише такий собі “салат”, який складається з усіх тих інгредієнтів, що були згадані вище, дрібно порізаних і добре перемішаних, приправлених соусом власної оригінальності.
 

Плагіат в літературі

В древньому світі автори найчастіше дбали про свою славу, але в той же час запозичити щось в інших вважалося цілком нормальною справою. Це стосується зокрема таких знаних персон як Геродот, Діодор Сицилійський, Плутарх, Вергілій, Софокл і Меандр.

В епоху Відродження, разом з віднайденням творів античних класиків, почалася нова хвиля плагіату. Деякі автори намагались присвоїти собі авторство цих древніх текстів. Бруні д’Ареццо опублікував “Історію готів” Прокопія під своїм іменем; Перотті видав себе за автора байок Федра; венеціанець Альціоно знищив манускрипт трактату Цицерона “De gloria”, а найкращі місця повставляв у власний твір.

А в XVII сторіччі у Франції з’явилися теоретики плагіату, такі як Ла Мот-Ле Вайє та Рішерсус. Останній, у своїй “Академії ораторів” та «Masque des orateurs ou Manière de déguiser toutes sortes de compositions, lettres, sermons etc.»  радив компенсувати власну нездатність до творчості плагіатом. При чому, на його думку, слід було послідовно заміняти всі вислови вкраденої фрази їх синонімами. 

Грішили плагіатом і такі класики, як Мольєр та Дюма-батько. Перший на всі зауваження відповідав знаменитою фразою «Je prends mon bien où je le trouve» (“Я беру своє добро всюди, де його знаходжу”). Що ж до другого, то хоча він і копіював цілі сторінки не тільки в маловідомих авторів, а й в Шіллера, Скотта та Шатобріана. Не вдалося уникнути звинувачень у плагіаті і таким ґрандам, як Золя та Доде.

Що ж до наших днів, то звинувачення в плагіаті стали непоганим способом заробляти гроші. Звинувачуючи когось із відомих (читай, “багатих”) письменників, і подавши позов до суду, отримуєш хороший шанс або звернути увагу на власну творчість, або отримати непогану грошову компенсацію. З недавніх випадків можна згадати позови проти Дена Брауна та Джоан К. Роллінґ. 

Але якщо говорити про літературу, то слід зазначити, що тема плагіату тут досить слизька.

Тут ми маємо справу з “фабулами” (“напівфабрикатними” сюжетними лініями), мандрівними сюжетам та розробленими типажами. Ще більше плутанини внесла постмодерна література. Письменники цього напрямку не тільки не приховують того, що використовують цілі шматки чужих творів, а й гордяться цим. Проголосивши тезу про “смерть автора”, постмодерністи почали завзято втілювати її в життя. Тобто в літературу. “Мастодонт” цього напрямку Умберто Еко в своєму найвідомішому романі “Ім’я троянди” прямо каже про те, що використовував фрагменти середньовічних хронік та житій святих. І парадокс в тому, що це суголосся шматків різного походження, зведених до купи задумом автора, усвідомлюється і читається, як окремий, оригінальний літературний твір.
 

Плагіат в музиці

Тут варто окремо згадати сучасну музику. Особливо музику електронну – ді-джеїнг. Хай вже вибачать мене представники цієї благородної професії, але схематично основна робота “диск жокея” полягає в тому, щоб зводити дві музичні доріжки, утворюючи таким чином нові треки. Якщо ж він і пише власну музику, то підчас написання користується семплами (дуже короткий уривок з іншого музичного твору, фрази з кінофільму, цікавого звуку тощо) та лупами (зацикленними барабанними партіями). Комбінуючи це, додаючи  різноманітні ефекти, переходи та інше і виходять ті треки, під які сотні клаберів відриваються на різноманітних вечірках.

Особливо все вищезгадане стосується хіп-хоп ді-джеїнгу. Той хто хоч трохи слідкує за новинами “чорної” музики мабуть звернув увагу на те, що позови в цій індустрії ллються рікою. То якийсь індійський співак судиться з Dr. Dre за несанкціоноване семплування його пісень, то якийсь провінційний ді-джей звинувачує DJ Premier в тому, що той використовує його музичні ідеї, то комусь не вгодив Timbaland – і таких прикладів безліч. 

На теренах України також не все так просто. Скажімо музика з альбому “Планове засідання” гурту ВУЗВ фактично повністю передерта з “Black Sunday” Cypress Hill (з незначними вкрапленнями Das Efx та власними потугами). А нещодавно, сидимо в офісі, і тут з колонок лунає програш пісні “Фліта” – “Їжачок”. Тут один з наших журналістів зривається і з піною біля рота починає доводити, що це зіграний на іншій гітарі програш пісні “Бесы” гурту “Ария”. Навіть включив ймовірний “оригінал” для наочності. Чесно кажучи, я не вловив нічого навіть приблизно схожого, але він дотепер тішиться своїм відкриттям.

Ну і раз вже пішла мова про інструментальну музику, то самі музиканти часто починають жалітися в інтерв’ю, що “все вже було зіграно до нас”. Починаєш щось імпровізувати, виходить цікава мелодія, записуєш, а потім слухаючи ще раз розумієш, що це вже в когось було.

Інші плагіати

Говорити про плагіат можна також в академічній сфері – тут або професори крадуть один в одного, або використовують ідеї своїх старанних асистентів. Подібна оказія спіткала і російського президента Володимира Путіна, коли група науковців з Бруклінського Інституту звинуватила його в тому, що його дисертація з економіки про планування в секторі природних ресурсів насправді була написана близько 20 років тому двома академіками з Пітсбургу.

Думаю, що на цій мажорній ноті варто закінчити нашу розмову про плагіат, бо вона ж невичерпна як саме море (цю фразу я мабуть в також в когось запозичив:).

З всього цього мені хотілося б зробити лише один висновок: з плагіату починають всі, важливо вчасно зупинитись. Жан Поль Сартр свої перші романи писав у дитячому віці під значним впливом Жуля Верна. Стендаль свою письменницьку кар’єру розпочав в 30 років з жалюгідного плагіату про Гайдна. Але в кого зараз повернеться язик сказати про те, що вони не принесли нічого нового в літературу?

Коли тобі “–надцять” років і ти починаєш писати, то намагаєшся зробити це більш-менш схожим на “серйозну” літературу. І самі собою в голову приходять слова – чужі слова, вичитані в когось, чи десь почуті. Потім вже потрохи починають з’являтися свої власні. А якщо так і не з’явились – то значить не варто вам пхатися в літературу!

Kanifol, JeyArt

Примітка.

В даній статті було використано інформацію з онлайнової енциклопедії Wikipedia, факти почуті від Зої Іванівни та матеріали з книги Яна Парандовського “Алхімія слова”. Написано цю статтю українською мовою, яка належить українському народу, використані ідіоми, прислів’я та приказки також належать українському народу.

Додано - 06-11-2007

Додати коментар