Закатовані і замордовані! (роздуми до Шевченківських днів)

Українців іноді порівнюють з євреями. Знаєте, у чому знаходять подібність? У звичці скаржитися на свою важку долю. Іноді ці скарги набувають якогось патологічного характеру.

Зізнаюся, я не дуже люблю ходити на урочисті заходи з нагоди визначних державних свят і подій. Чому? Бо часто їх сценарій будують за однією мазохістською схемою: що не виступ - то плач Ярославни за бідолашною Україною, яку і «катували», і «мордували», і «плюндрували», і «кров'ю поливали»… Перелік цих промовистих слів лунає зі сцени до безкінечності. Так, усе це було в нашій історії. Не заперечую: старі біди треба пам'ятати, їх не можна забувати, про них треба розповідати молоді.



Але минуле, навіть гірке, - це віхи на історичному шляху кожного народу, які залишають позаду. Ми ж, навпаки, носимо його із собою, як важкі бесаги. Та ще й перекладаємо їх на плечі молодих, прибиваючи цим тягарем до землі. Навіщо отим безкінечним плачем по вінця наповнювати життя - своє, наших дітей, усієї країни? Навіщо виколисувати, плекати давні кривди і образи? Від такого невсипущого догляду вони добре ростуть.

Запам'ятався, неприємно вразив такий епізод. Виходить на сцену рожевощока дівчинка років десяти, одягнута у розкішну вишиванку, видно, що улюблена доця в сім'ї, все в її житті гаразд. Подивишся на таке чарівне створіння, і губи мимоволі розтягуються в усмішці.

Дитина ж, замість того, щоб зігріти душу бадьорим віршиком про рідну Батьківщину, про тепле сонечко чи лагідну матусю, несподівано заломлює руки і починає голосити зі сцени, як 50-річна удовиця, оплакуючи нещасну Україну. А декотрі старші за віком школярки люблять під час таких виступів-плачів драматично закочувати догори очі, розхитуватися, як сомнамбули, і навіть підвивати. Ліпше би «гуцулку» затанцювали - і глядачам, і Україні було б набагато приємніше.

Дуже популярними на таких урочистих заходах є спіритичні сеанси. Доповідачі, декламатори, самодіяльні актори чи ведучі дійства починають викликати дух великих українців. Найбільшою популярністю користується багатостраждальний і легкий на підйом Кобзар. І як ви гадаєте, навіщо тягнуть-волочать Тараса з могили? Щоб показати йому вільну Україну, подякувати за те, що розбудив рідний народ від летаргічного сну і досі будить? Якби ж то! Змушуємо поета нести до нас свої трухляві кості, хапаємо бідолашного за голову, як неохайного кота, і товчемо носом у велику смердючу купу сучасних проблем, яку ми самі й наклали.

Товчемо і якось так аж зловтішно промовляємо: «Поглянь, Тарасе, на бідну Україну! Поглянь, як твої нащадки її розкрадають, розпродують, розпинають» і т.д. і т.п. Ну поглянув. І що? Повернули награбоване? Мені здається, що після таких моральних екзекуцій царські шпіцрутени здаються Кобзареві вже не такими болючими і принизливими, бо тоді били чужі, москалі, били за ідею, а тепер своїм лайном годують рідні українці, котрі лінуються прибрати за собою.   

Ми весь час бідкаємося. Добідкалися до того, що в українській школі українські діти українську літературу не люблять. Бо й у ній повно плачу: герої, автори скиглять, ридають, скаржаться. Ті, хто такі твори підбирав для шкільної програми, інших книг не читали? Чи не хотіли читати? Якщо людині день у день втовкмачувати, що вона бідна, нещасна, весь світ був і є проти неї, людина в це повірить і справді такою стане. Хіба бідні і нещасні можуть збудувати сильну і щасливу країну?

Аліса Мудрицька, для JeyArt
(фото - ukrcenter.com)

Додано - 17-03-2008

Додати коментар