Maxima: «Біль треба переживати з результатом для себе»

Співачка Maxima після чотирьох років роботи у студії нарешті представила світові свого музичного первістка – колекційний альбом під назвою «Ми взірвемо світ любов’ю…». Першим, кому гурт вирішив похвалитися здобутками, стало рідне місто виконавиці - Львів. Саме у львівському нічному клубі «Picasso» відбулася презентація платівки.

Вперше Maxima з'явилась в ефірі українських радіостанцій у 2005 році з піснею «У раю». М’який вокал та ніжний текст твору одразу привернув до себе увагу найвибагливіших слухачів. Це було, як «слухове дежавю»… Та й не дивно, адже насправді Maxima – це львів’янка Юля Донченко, яка на початку 1995-го року залишила Братів Гадюкіних, де співала на бек-вокалі, аби разом із гітаристом Андрієм Партикою створити власний проект Гавайські Гітари. Через складність українського музично-економічного середовища тих часів гурт проіснував лише кілька років. Нині Юля повернулася до слухачів з новою музпропозицією – платівкою, до якої увійшли 12 пісень, автором десяти з яких є  сама співачка.



- Одним із саундпродюсерів і аранжувальником альбому є  відомий музичний продюсер Віталій Телезін, - розповідала Максима. -  Саме в його студії відбувалась кропітка робота, над створенням нового альбому -«Ми взірвемо світ любов’ю».

Разом із моїм продюсером Андрієм Партикою ми шукали звуки, сперечалися, знаходили компроміси... І до тих пір, поки не знаходили звук, який подобався обом, пісня в роботу не йшла. Відтак, запис композицій тривав близько 4-ох років. Щодо власне пісень, то тут поєднується електроніка, і рок-блюзова гітара, і сміливі експерименти з  класикою (як наприклад болеро Равеля у виконанні Київського філармонійного оркестру). Не обійшлося і без старих хітів - «Золота й небесна жінка»  написана на музику Андрія Партики та слова Володимира Цибулька, є оновленою  версією з часів Гавайських гітар. 

- А чому саме Maxima? Зараз стільки «максимків» на сцені – і Максім, і Максімус…

- В нас лише 32 букви в алфавіті, і якщо їх переставляти, то в принципі щось весь час буде повторюватися. А коли серйозно, то Махіма, якщо  читати словник –  термінологічне поняття, яке означає лаконічне висловлювання, що характеризує найвищий принцип автора в його творчості. 

- Ваші пісні сповнені щастям і позитивом. Дивно якось, адже жінки зазвичай співають про нерозділене кохання, біль, страждання…

- В моїх піснях є біль. Просто біль буває різним, залежно як його сприймати. Без болі немає радості, не має того відчуття кайфу, коли все минає. Коли я писала пісню «У раю», мені було дуже погано, одиноко і зле. Насправді. Але Бог дав мені натхнення в цей момент написати таку класну річ. А фіксувати ту пісню я почала тільки через 5 років, тож її шлях до слухача був довгим. Тож іноді краще пережити біль, але з результатом для себе...  



- Ремікси не страшно робити на пісні, які вистраждала, які важко чи довго писалися?

- Навпаки класно. Це наче її друге дихання, вона таким чином продовжує життя з новим настроєм, у новому темпі, ритмі. 

- Чим мотивується виконавець, коли переспівує західних артистів?

- Переспіви робляться під оказію. Треба було заспівати із хітів 80-х, я сиділа і згадувала, від чого мене «перло» в той час, що б я хотіла зараз знову почути. Modern Talking я не слухала, а от Roxette мені запам’ятався. Так і народилася українська версія відомого хіта Roxette The Look – «Сильніше звук». До речі, текст для україномовного варіанту написав Олекса Негребецький, відомий як автором тексту української версії серіалу «Альф».

- Пісня «Мій дім моя фортеця» перегукується з піснею про «Дім» у Земфіри…

- Ой ні! Де там! Моя пісня була написана ще років із 10 тому. Тоді я ще мешкала у Львові. У мене є декілька пісень, зі стародавнього часу, коли я про Земфіру ще нічого не знала. Проте Земфіра мені дуже подобається, попри те, що я не слухаю взагалі російської музики. Уявіть, у моїй величезній музичній колекції немає жодного російськомовного диска!  



- Вашу музику важко назвати попсою. Звідки виробився фільтр непопси?

- Це музичне виховання з дитинства. Я росла у музичному середовищі мого старшого брата. А це були 1970-1980-ті роки. Я приходила зі школи, батьки були на роботі, а брат на повну гучність вмикав Led Zeppelin, Deep purple, Rolling stones, Kiss, Pink Floyd... На час, коли він пішов у армію, я вже прониклася цими ритмами і сама під них витанцьовувала. 

- Ходять чутки, що ви гостро висловлюєтеся на адресу дівчат у стилі «пающіє труси»…

- То не я. То мій продюсер. Мені ж вони навпаки дуже подобаються. Якщо гарні дівчатка поспівають, навіть хай і під фонограму, а якісь хлопці в той момент релакснуть – нічого в тому поганого нема. Можливо, це не вагома музкультура, яка може стати надбанням для наших нащадків в історії, але на якусь мить комусь стане легше, приємніше… 

- Вас порівнюють з Шеріл Кроу…

- Та хіба ж ми подібні? Таке порівняння для мене звісно комплімент. Але ми різні, бо вона самодостатня жінка-кантрі. А от я не є самодостатньою. Кажуть, один у полі не воїн. Одна б все не потягнула. Мушу навколо себе зібрати команду, яка буде робити те, чого не вмію я. Можу написати пісню, решта - продюсувати, записати, видати – не моє. 



- За Львовом не сумуєте?

- Я уже вісім років живу у Києві. Грубо кажучи, пустила там коріння. У мене народилася донька, яка цьогоріч пішла у перший клас. Потреба повертатися до Львова є, але немає можливості. Київ – це робота і життя. А Львів – це дім і відпочинок.

- У Києві вже створилася така собі львівська музична діаспора. Ви між собою спілкуєтеся чи конкуруєте?

- Радше спілкуємося. Дружимо з Тарасом Чубаєм. Часто збираємося на вихідних попити горілки:) Діти наші тішаться, коли разом бавляться. У Києві надто шалений темпоритм, тому реально знайти хвилини щастя рідко випадає. А світські тусовки – це не моє…

- А у вільний час чим займаєтеся?

- Тим, що й всі жінки – зідзвонююся з подружками, гуляю у ботанічному саду, ходжу до спортзалу або читаю щось цікавеньке… 

Хоча насправді Maxima працює в поті чола - їздить країною, презентуючи свою першу платівку, набирається натхнення на новий диск, виховує доньку, дарує людям щастя. І взагалі - живе. Живе, «так, неначе ми у раю»...

кавувала Божена Городницька, для JeyArt
(фото - Роман Цимбалюк)

Додано - 23-09-2008

Додати коментар