Любко Дереш: «Тішуся, що своїх вчителів можу назвати своїми друзями»

Знаєте, кожен з нас рано чи пізно починає писати. Хтось — віршики, хтось — прозу. Деякі з цього горя стають журналістами. Інші пишуть у шухлядку. Тощо, тощо, тощо. Однак! Однак є на світі такі люди, котрі пишуть гарно, доладно і так, що іншим подобається. До таких належить і наш сьогоднішній партнер по питтю кави — письменник, якого донедавна називали наймолодшим в українській літеатурі, Любко Дереш.

— Бути наймолодшим письменником в сучасній українській літературі, як на мене, важко. Це ж величезна відповідальність, ні?

— Повірте, не відчуваю ніякого особливого тиску на себе. Про це можна було говорити роки три-чотири тому, — але навіть тоді я не сильно переймався відповідальністю перед… властиво, перед ким несе відповідальність «наймолодший письменник»? По-моєму, це якась віртуальність.

Крім того, нас, наймолодших — чимало. Ось уже другу книжку у «Норі-Друк» видала молода письменниця Ярослава Литвин, виходять книги Іри Штельмах у видавництві «Фоліо», є книги молодих Ксенії Харченко, Тетяни Винокур-Садиченко, видані в «Кальварії». Що вже казати про Таню Малярчук, Софію Андрухович чи Ірену Карпу! Всі ми практично одного віку. Але наймолодшою тепер, гадаю, слід вважати все ж Ярославу Литвин. Їй усього 20…

— Десь колись хтось казав, що «Культ» та «Поклоніння ящірці» — це перші дві частини цілої трилогії. І що третьою частиною мала б стати книга «Наркотичні рослини Східної Європи». Чому цієї роботи досі не видано?

— Цей твір мені не вельми подобається і я не знаходжу в ньому нічого такого, що заслуговувало б на оприлюднення, от і все.

— Питання так якось виникло після читань, організованих Книжковим клубом на Площі Ринок: не плануєте в музику податися?

— Невже на Площі все було так жахливо? :-) Ні, з музикою у мене не складається. Напевне, тому, що не пишу поезій. Маю, взагалі-то, симпатію до читання ПІД музику — але то музика винятково фонова, для створення певного настрою у слухачів. Напевне, найвдаліше музичне читання я мав у Львові у Музеї ідей на презентації роману «Намір!». Тоді мій колега-ді-джей мікшував звуки, що линули з бобінного магнітофона, вінілового програвача, касетника та мп3-плеєра — виходила дивна суміш Едіт Піаф та Цезарії Евори із сучасним мінімал-техно та нойзом.

— Якщо далі повернутися до творів, то чим викликаний той перехід від «темної фантастики» перших книжок до постмодернізму наступних?

— Внутрішнім переворотом. Я зрозумів, що живу у постмодерній дійсності дуже буквально, і це не могло не позначитися на текстах.

— Чи якось повпливала творчість Лавкрафта на Ваші ранні твори?

— Лукавите? Безумовно, Філіпс Говардович неймовірно надихав мене у 18. Зрештою, Ктулху, Йог-Сотот, інші Великі Древні — це ж його парафія. І я, як і десятки інших авторів, був оплетений чарами цього міфу.

— Ви пішли з видавництва «Кальварія». Відомі люди йдуть від відомих брендів зазвичай з якимись сварками-скандалами…

— У нас розставання відбулося мирно і зараз ми підтримуємо абсолютно дружні партнерські стосунки. Так що це не про нас… :-) Тим паче, що наша дружба скріплена фінансово: «Кальварія» має права за закордонні публікації романів «Культ», «Поклоніння ящірці» та «Архе».

— Хто серед українського літературного сьогодення Ваші товариші? А кого Ви можете назвати учителем?

— Щодо учителів, то можу сказати, що найбільше на мене вплинула харизма трьох Юріїв — Андрухович, Покальчука та Іздрика. Мені приємно, що тих же людей я можу назвати своїми приятелями — Юрка Покальчука, Іздрика, Жадана. З ними я провів достатньо багато часу разом і виявив, що це для мене не в тяготу, а навпаки — у радість. Нещодавно разом з Андруховичем і Жаданом ми мали спільний тур містами Східної України. Тур називався «Лівий берег» і присвячений був виходові нашої спільної збірки есеїв «Трициліндровий двигун любові». Рішення зробити цей тур саме в цьому складі було не в останню чергу мотивоване тим, що нам цілком комфортно у такій компанії.

— Що для Любка Дереша важливіше під час роботи над художнім твором: мова чи сюжет?

— Сюжет. Безумовно. Навіть в романі «Архе» для мене важливий в першу чергу сюжет. От тільки парадокс: сюжетом у тій книжці й виступає власне мова та власне книга як така.

— Побажайте нам чогось гарного та дивного:)

— Бажаю вам завжди знаходити світло в кінці тунелів, у які ми часто залазимо з цікавості, з яких часто ми не повертаємось через упертість і де ми часто залишаємось від зневіри. Ось. Це, до речі, експромт :-)

кавував Kanifol, для JeyArt

Додано - 19-10-2007

Додати коментар