Український лицарський епос представлять на ГогольФесті

20 травня 2008 року, у столичному Мистецькому Арсеналі, в рамках проведення ГогольФесту міжнародне дійство Країна Мрій представляє Український Лицарський Епос.

Учасники дійства: Сергій Солоний та Зоряний Корсар, Тарас Компаніченко та Хорея Козацька, Олег Скрипка та Ле Ґранд Оркестр.

Поринути в Український Лицарський Епос можна буде у Великій залі Мистецького Арсеналу (Київ, вул. Мазепи 30) о 21-00.

Вхід: 20, 40, 60грв.

Квитки – в головних театральних касах міста, або безпосередньо у касах Арсеналу.

«Козацтво! Лицарі! Трояни!» – так звертався до своїх воїнів Еней, моторний парубок Івана Котляревського. Великий письменник добре знав цю загадку – загадку про триєдинство суті Українського Лицарства. Так і є: наш лицарський співаний звичáй тягне свої витоки від доісторичних боянів, через гуслярів в княжій бойовій дружині і до вже ближчих нам кобзарів-характерників. На жаль, тема Українського Лицарства, а відтак і Епосу тієї доби для нас, правнуків невдячних – «темні віки». І тому поняття лицарства в пересічній уяві насамперед пов’язується із замками, громіздкими латами, з европейським невмитим середньовіччям, і тільки-но для горстки більш утаємничених – ще й зі співаною культурою трубадурів та менестрелів при вельможах. Словом, будь з чим, тільки не з Вкраїною. Наче лицарська доба нашу землю взагалі минула! Ось і залишаються «поза зоною досяжності», наприклад,  відомості про те, що представники запорозького козацтва вважали себе лицарями Мальтійського ордену.

Проте справжнє лицарство у нас було, і не раз. Воно не таке рівнесеньке під лінієчку, «ґотичне» як европейське, більш розхристане зовні, позатим не менш шляхетне за духом. Ця розхристаність, м’якість наклали свій бароковий відбиток і на пісенну творчість нашого дворянства та лицарства. Українське бароко, на відміну від західноєвропейського, має урочисті і життєрадісні барви. Якщо чужоземне бароко було добою розчарування в ідеалах лицарства і Відродження, епохою загибелі Середньовіччя, то наше навпаки – навіювало урочистість та піднесення. Рідні співи тієї доби присвячувалися уславленню лицарства та звитяжців національно-визвольних війн, в яких лицар розглядався як захисник людей від усякої кривди.

Козак з кобзою за плічми, воїн-співець – цей образ постав не з голого каменю. Своїми витоками він сягає ще до рішів – співців-брахманів арійських славнів Рігведи. Степове воїнство разом з іншими, на той час вже минулими індоевропейськими традиціями успадкувало явище співців лицарської слави. Безпосередній пращур козацьких кобзарів у Русі – співець князівської дружини, Віщий Боян (образне уособлення тисяч безіменних військових співців-дружинників), що свої віщії персти на живії струни накладав, звеличуючи славу київського великого князя та його непереможної дружини. Княжі бояни були питомо нашими відповідниками кельтських бардів, варязьких скальдів, французьких труверів та германських мінезинґерів. Кобзарі 15-18 ст. не тільки всотали традиції дружинного епосу Русі, але й Розвинули, підняли силу українського пісенного слова.

Сучасні науковці вважають, що билини Київської Русі мають своїм прямим успадкуванням козацькі думи. Обриси і техніка української пісенного начитування, речитативу були вироблені, найбільш імовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим втіленням якої є «Слово о полку Ігоревім»; до кінця XVI ст. ця форма, набувши поширеності серед козацького лицарства, врешті перейшла в народ. Знаний же вчений та бандурист Гнат Хоткевич стверджував, що родове дерево наших українських бандуристів дуже високе, і першим їхнім попередником був Віщий Боян - «соловей старого Бремені»; роль подібного співця була максимально вивершеною і шанованою.

Варто підкреслити, що в епоху безперервних воєн співці не тільки надихали своїми піснями співвітчизників на перемоги, а й самі нерідко брали участь у битвах. Боянами-кобзарями були не городяни або селяни, а лицарі, воїни-професіонали, які виявили талант до віршів та співів. Вони не тільки творили лицарський епос, але і власним чолом змагалися на лицарських турнірах, забезпечували захист своєї землі від завойовників, брали участь у походах, зі зброєю та військовою піснею відстоювали лицарську честь. Вони поставали також духовними і патріотичними вихователями, наставниками лицарської молоді: саме з їхньої героїті вона вбирала в себе звитяжні традиції лицарства, саме в них знаходила гарні взірці для наслідування.

Хибною є думка про кобзарів, мовляв, більшість з них були сліпими (втративши зір у боях чи від природи), а отже зрячі співці являли собою поодинокі винятки. Навпаки, в українських народних співах-переказах гравцями на бандурі та кобзі зазвичай постають зрячі козаки – згадайте про Мамая, – а про сліпців-бандуристів не зустрічається жодних згадок. Це підтверджує, що творцями героїчного козацького епосу, котрий виконувався під кобзи-бандури, були козацькі військові співці-кобзарі, а не професійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні вже від останніх бойових кобзарів. Сліпі бандуристи зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні козацько-лицарського звичáю в Україні, але це явище більш пізнє (XIX ст.).

Багатогодинні старовинні козацькі бенкети, під час яких у виконанні подорожніх піснярів прославлялись імена найбільш хоробрих козаків-лицарів, які пали за віру та вітчизну чи здобули визначні і звитяжні перемоги над ворогом, прямо упосліджують бенкети Володимира Святославовича з вірними дружинниками-лицарями, на котрих виконували свої звитяжні пісні дружинні співці, та подібними  явищами у військовій культурі Західної Европи, наприклад, бенкетами короля Артура з лицарями Круглого столу, де лунали войовничі пісні бардів. У всіх цих випадках простежується стала індоевропейська традиція. Усі військові співці, в тому числі і скальди, і барди, і кобзарі, були невід’ємною складовою частиною індоевропейського лицарського культурного середовища, яке в кожному окремому випадку втілювалося через свою етнічну традицію.

З плином тисячолітніх віх Український Лицарський Епос зазнав перетворень від долітописних билин, дум, через кобзарсько-козацькі наспіви, і своєрідно вилився в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря – Тараса Шевченка. Таким чином, жевріє надія, що нам вдасться і далі утримати ниточку тяглості наших поколінь. А значить, Майбутнє у нас – буде! І буде новий Епос.

Країна Мрій

Додано - 16-05-2008

Додати коментар