Білки, бомби і я на 57-му...

Я, мабуть, жахлива зануда. Ні, чесно... Якась така взагалі нецікава. Ну що поробиш? Така яка є. Але ж що я можу вдіяти, якщо є у мене одна така всеохопна любов (ні, це не той кучерявчик, я про інше)... І от ні про що, крім цієї любові, я говорити не можу. Ну, тобто можу, але про неї мені говорити найприємніше. Ось така я вся цікава! Звуть мою любов Театр. А якщо конкретніше, то мова йде про найкращий театр в Україні - Львівський молодіжний театр імені Леся Курбаса.

Тут у нас в рубриці "весьТеатр" Володя Бєглов почав писати про історію цього закладу (нє... не закладу - явища). Так виглядає, що у нас на JeyArt цілий фан-клуб скоро назбирається. Хай збирається - колег треба знати в обличчя. Ну але я не про те... Я сьогодні вам розповім про виставу "Ma-Na Hat-Ta" (за радіоп'єсою австрійки Інгеборг Бахман "Добрий бог Мангеттену"), про яку вже писали багато і всюди, а от на JeyArtі - ні. Буду виправляти цю несправедливість, бо Справедливість переможе;-)

Перш за все, варто сказати, що сценографією для вистави займався ВлодКауфман. І цим усе сказано (якщо ж ви не знаєте, хто такий ВлодКауфман, то як вас ще земля носить?!). Друг за все, варто сказати, що керівником постановки є Володимир Кучинський. І цим також усе сказано. І якби я ще зараз почала говорити про акторів і актрис, то про виставу почала б говорити тільки завтра:-) Тому на цьому офіційну частину ми з вами закінчуємо і переходимо до безпосередньо моїх суб'єктивних і часом неаргументованих вражень.

Те, що залишається всередині тебе після вистави, прагматична людина може поділити на дві частини. Перша - візуальні і аудіальні враження. Вистава справді яскрава і наповнена. Здається, що декорацій насправді небагато. Однак художникові вдалося настільки вдало їх створити, що ще до другого дзвоника, перебуваючи у залі, відчуваєш себе в іншому світі. У тому-таки Мангеттені, якщо хочете. Вражає також світлове оформлення - видається, наче з допомогою світла передається емоційний стан героїв. Усіх. І Доброго Бога, і білок, і закоханих, і судді... Ітвій власний емоційний стан також.

Якщо говорити про враження невізуальні і неаудіальні, то вибачте, але це складно. Бо, як часто буває серед нас, вразливих і романтичних, передати словами те, що ти відчуваєш, дуже складно. Але я спробую.

Отже...

Любові на все життя не існує. Це як снігова куля - вона котиться згори і збільшується. І збільшується. І збільшується. Настає момент, коли вона вже не може збільшуватися. Тоді у цієї любові є звичний і загальноприйнятий шлях розвитку - сім'я, діти, дружба, ненависть, байдужість тощо тощо. Якщо ж учасник цієї снігової кулі не хоче такого шляху розвитку, він потрапляє у глухий кут. Бо ж, вибачайте, але іншого шляху немає. А от цей шлях розвитку - це повернення до соціуму, це сіра реальність, яка немає нічого спільного зі справжньою любов'ю. Тому якщо ти не обираєш цього шляху, тобі нема куди йти. І тоді білки підкладають бомбу в твою квартиру, бо ти МАЄШ померти, якщо не хочеш жити після кохання.

На початку свого знайомства закохані Ян та Дженіфер оселяються на першому поверсі. Коли ж вони вирішують побути разом трохи довше, ніж два дні, доля заносить їх на сьомий поверх. Після антракту настає момент і ми зустрічаємо їх вже на п'ятдесят сьомому поверсі. І це недарма. Мені здається, що таким чином драматургиня Інгеборг Бахман спробувала матеріально показати ріст любові. 57 поверх - це фінал. Після нього - або соціум, або смерть (чи переспектива перетворитися на сузір'я). І саме тому хтось спускається донизу, на вулицю, в соціум. А хтось назавжди залишається там, на 57-му. І білки. І до чого тут білки? Сходіть, подивіться...

Ну і скажіть мені, чому я завжди плачу під час цієї вистави, хоча кумедного там хоч відбавляй? І чому після вистави я ходжу вся така замислена і німа? І чому раптом любов до Театру зливається з любов'ю до кучерявчика і немає відповідей на запитання?

Ну, але чогось мене не туди понесло... Хник... Коротше, ваше головне завдання на найближчий час - відвідати цю виставу. І крапка.

Ганна Вдруг, JeyArt

Додано - 05-09-2007

Додати коментар