"Історія" з горища від Ксені Харченко

Ніхто не вмирає...

Якось так склалося, що сучасна українська література в умах пересічної більшості і непересічної меншості окреслюється двома координатами – найвідвертішим з найвідвертіших кічем або ж серйозною «грузливою» прозою. Є й щось середнє між цим всим. І це, зрештою, добре, адже така ситуація вказує на те, що українська література як явище існує, живе і дуже навіть добре розвивається. Однак чи є щось поза цим найвідвертішим, найсерйознішим і між ними середнім, щось зовсім інше? Є!

Геть по-новому подивитися на себе як людину, на літературу як мистецтво і на життя як перебіг звичних подій змушує Ксеня Харченко. Щоб у цьому переконатися, беремо до рук її книгу «Історія». Власне, це не історія людства, не історія нації і навіть не історія чогось такого особливого і самодостатнього (ну, до прикладу, міста Львова;). Це також не чиясь особиста історія, як може здатися на перший погляд. Це історія роду дівчинки Гликери (котру, щоправда, назвати дівчинкою можна лише гіпотетично, бо ну де ви бачили дівчинку з шерстю на колінах?). 

Гликеру виносив замість матері дідо. Мама в силу певних (зовсім не соціальних, а якихось вельми містичних обставин) не хотіла народжувати дитинку, тому дідові довелося зробити це за неї. Зробити для того, щоб було кому писати історію роду. І Гликера писала. Вона спостерігала за тим, як і хто живе, з горища, крізь маленьку шпаринку. Вона знає все про свою маму, тата, бабусю і всіх «пра-пра». 

Цікаво, що життя усіх тих людей – м’яко кажучи, дуже дивне. Невідомо, звідки авторка брала ті незвичайні образи і фантастичні події, якими пронизана книга, бо й на українську мітологію це не дуже схоже, і на яку-небудь іншу також. Однак, що дуже важливо, це схоже на власне мітологію – усе (і особисте, і глобальне) пояснюється тут на рівні дуже побутовому. Справді цінним є факт, що засвідчує можливість виникнення цілого самодостатнього світу у голові (чи лише у голові?) одного автора. 

І навіть спосіб ведення оповідання – до кінця простий. Читаєш і складається враження, що так воно є всюди по світі: ніхто тут не помирає – дідусь просто став дубом, мама просто перетворилася на заквітчану рибу і попливла на захід… Коли читаєш «Історію», видається, що насправді Гликера сидить поруч з тобою на кухні, п’є собі запашний чайочок і так по-дитячому просто і в дечому наївно розповідає про те, як вони жили і що з ними сталося. 

Ледь визволивши себе від вульгарної шароварщини і пірнувши з головою у нове і незвідане, українська література часами може здаватися неякісною комерційною публіцистикою. Зрештою, таке можна сказати про будь-яку літературу. Однак можемо констатувати, що першопрохідці нового писаного слова України почувають себе зрілими і в собі впевненими, а «ті, хто прийдуть після нас» (тобто після них) вміють вчитися на чужих помилках, при цьому не гублячи власної індивідуальності і способу бачення світу. Простий і яскравий приклад цього – «Історія» Ксені Харченко. 

Ганна ВДРУГ, JeyArt

Додано - 14-08-2007

Додати коментар